Публічна політика і публічна релігія в парадигмі релігійної свободи

Анотація

Стаття аналізує зв'язок публічної політики і публічної релігії, досліджує проблеми і перспективи їх взаємодії, пов'язує розширення релігійної свободи із рівнем і ступенем цього взаємозв'язку.

Автори уточнюють поняття «публічної політики» і «публічної релігії», які є вихідними для статті, спираючись при цьому на визначення, які даються сучасною вітчизняної та зарубіжною наукою.

Досліджуючи присутність релігії в публічній сфері, автори спираються на методологію, запропоновану американським соціологом релігії Х.Казановою, який виокремлював три форми колективної самоорганізації релігії:

1) інституційний лобізм з боку релігійних груп;

2) мобілізація релігійних груп у соціальні рухи;

3) самоорганізація та мобілізація релігійних груп у політичні партії.

Автори використовують переконливі приклади наявності або відсутності публічності в релігійній сфері, що позитивно або негативно впливає на стан релігійної свободи в країні.

На основі аналізу конкретної суспільно-політичної ситуації, автори доводять, що в Україні, особливо після Революції гідності, існує реальна можливість публічного вияву впливу людей на суспільні процеси, які об'єднуються в спільноти, в т.ч. і релігійні. Правом публічного впливу

користаються майже всі релігійні організації, щоб висловити своє відношення до політики і політиків, до діяльності державних та громадських інституцій. Виходячи у публічний простір, церкви розповідають про себе, як правило, компліментарно, що сприяє зростанню авторитету релігійних діячів, активізації і самоорганізації віруючих, появі нових форм міжконфесійної солідарності і навіть екуменічної співпраці. Але публічність висвітлює не тільки позитивні сторони діяльності релігійних організацій. Скандали, злочини, конфлікти в релігійному середовищі, стаючи публічним надбанням, загострюють протиріччя всередині самих церковних структур, між різними конфесійними напрямками, між церквою і суспільством. Домінуючою є консолідуюча функція релігії. Релігійні інституції як складова громадянського суспільства, з одного боку, і публічна політика – з іншого, будучи атрибутами демократичної держави, здатні забезпечити досягнення сталого розвитку, подолати протиріччя та конфлікти між різними соціально-політичними, соціокультурними та релігійними групами.

Автори ілюструють важливість публічної діяльності консультативно-дорадчих та міжконфесійних об’єднань при вищих органах державної влади, яких на сьогодні в Україні вісім, у подоланні непорозумінь і напруги в релігійній і політичній сфері. В їх межах публічні дискусії між релігійними організаціями і державою стосуються різних актуальних сфер (впровадження військового капеланства, організація альтернативної служби та душпастирської опіки, спрощення реєстрації релігійних організацій, реформи в сфері релігійної освіти, зміни до податкового кодексу тощо).

Цікавою виявляється динаміка самоорганізації релігійних груп у політичні партії. В Україні, на відміну від інших країн, релігійні партії не набули поширення, не стали популярними. Політики фактично байдужі до релігійного ресурсу. Це видно з наведеного в статті аналізу передвиборчих програм претендентів минулої президентської кампанії.

Всі ці тенденції знаходять підтвердження в опитуваннях громадської думки, які щороку проводить аналітичний центр ім. О.Разумкова. Автори ілюструють свої теоретичні висновки цими матеріалами, які доводять, що відсутність прозорої публічної політики може нести ризики загострення суспільно-політичної ситуації, тому такою важливою є толерантизація міжконфесійних і державно-церковних відносин.

Особлива роль тут належить релігієзнавцям як суб'єктам публічної політики, посередництвом яких взаємодія суспільства і держави з релігійною сферою стає більш ефективною.