Українські ренесансні гуманісти про призначення людини у світі (від memento mori до memento vivere)

Автор(и)

  • В.Д. Литвинов

DOI:

https://doi.org/10.32420/2003.25.1421

Анотація

Відомо, що античність розуміла людину як органічну частину космосу, яка посідає найвище місце серед природних істот. Натомість Середньовіччя вивело людину поза межі космічного природного життя, звеличивши, з одного боку, невидимим зв‟язком із трансцендентним Богом, а з другого – принизивши повною залежністю, спричиненою її гріхопадінням, від Божественної ласки. Середньовіччю належить відкриття “внутрішньої людини”, якій у Космосі нічого не відповідає і пізнати глибини якої можна лише з допомогою надприродного світла благодаті [Гайденко П.П. Эволюция понятия науки.- М.,1980.- C. 409, 425]. Самопізнання, як і пізнання Бога, середньовічна філософська думка підпорядкувала релігійному завданню спасіння душі. Центр ваги етики вона перенесла зі сфери знання у сферу віри, надавши пріоритет волі, а не розуму, – що спричинилося до утвердження людини як активного суб‟єкта дії на противагу об‟єктивно-споглядальній настанові античності. Така активність суб‟єкта, незважаючи на її суто релігійну спрямованість, згодом відіграла важливу роль у становленні самосвідомості ренесансного індивіда.

Downloads

Опубліковано

27.12.2002

Номер

Розділ

Статті