Еклезіологічний комунітаризм Мирослава Вольфа

Анотація

Анотація: В статті аналізуються особливості вчення про церкву видатного протестантського богослова початку XXI століття Мирослава Вольфа. Розуміння Вольфом церкви як реальності, що передує появі окремого індивіда як християнина означає радикальний розрив з ліберальними протестантськими уявленнями про церковну спільноту як створену добровільним рішенням індивідів. Але Вольф не поділяє колективістського уявлення про церкву як організм, в якому індивід є повністю підкореним цілому. Встановлено, що Вольф створює комунітаристську модель церкви, в якій церковна спільнота розуміється як єдність різноманіття. Сама єдність має характер міжособистісних відносин. Особистості, які мають різноманітні харизми у спільноті, взаємодіють між собою подібно до спілкування Трьох в Богові. Комунітаризм в еклезіології Вольфа як «середній шлях» між ліберальним індивідуалізмом та тотальним колективізмом має всі ознаки постліберальної богословської теорії. Доведено, що комунітаризм Вольфа став творчим розвитком християнського персоналізму XX століття з його наголосом на екзистенційній свободі особистості та важливості міжособистих відносин.

Побудова еклезіологічного комунітаризму вдалася Вольфу не стільки завдяки його численним конкретним спекуляціям про влаштування церковних спільнот, скільки завдяки його баченню персоналізму. А саме, як ми констатували вище, Вольф поєднує уявлення про особистість як залежну від її відносин з іншими особистостями (тут він розвиває теорію Ратцингера) з баченням особистості як апофатичної таємниці, яка є вищою за усі свої властивості та харизми (тут він творчо перетлумачує теорію Зізіуласа). Відповідно, особистість, яка існує у абсолютній відкритості до впливів інших особистостей з одного боку, та є абсолютно унікальною з іншого боку, робить можливою існування комунітарної церковної спільноти. Вольф підкреслює, що соборність (повнота і завершенність) окремої християнської особистості так само необхідна, як і соборність всієї церковної спільноти. Характеристика особистості як соборної передбачає не лише традиційний ідеал цілісності всіх здібностей і харизм особистості у її інтенції до спілкування з Богом, а й бачення легітимності внутрішньої різноманітності особистості. Можлива складність ідентичності особистості практично є нескінченною, і готовність її прийняти у спільноті – головна риса комунітаризму Вольфа. Аналогічно, кожна церковна спільнота повинна бути готовою прийняти як християнські усі інші церковні спільноти, якими б не були особливості їх ідентичності. Зрозуміло, що таке розуміння соборності можливе лише у протестантизмі. Як правильно відмічає Вольф, католицизм передбачає, що церковна спільнота має бути місцевим втіленням загальної церковної ідентичності, яку має вся структура, а православ’я наголошує на тому, що окрема спільнота за ідентичністю з необхідність тотожна загальній ідентичності церкви вже завдяки звершенню євхаристії. Комунітаризм Вольфа дозволяє описати церковні громади та їх об’єднання як мережеві структури, в яких усі особистості є активними суб’єктами, чиї здібності та харизми є важливими для конституювання спільнот.